Постіракський енергетичний порядок

Формування постіракського світового енергетичного порядку стало продовженням воєнно-політичних успіхів США кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Концепція сучасної превентивної війни відкриває нову епоху в міжнародних відносинах і, зокрема, в сучасній політекономії і енергетиці. На зміну невизначеному етапу 90-х років, неконтрольованій глобалізації приходить американська "прямота і ясність" (варіанти - "Шок і трепет" тощо) XXI століття. Епоха "холодновоєнного" біполярного світу і постбіполярності 90-х рр. розчиняється і асимілюється новою епохою глобальної американської гегемонії.

Ліберальна глобалізація 90-х рр. показала свою неспроможність. Світове середовище виявилося неготовим до прийняття нових викликів і загроз, серед яких головними виявилися терористичні мережі, режими-ізгої та енергетичні кризи. На порядок денний було винесене питання про необхідність появи єдиного світового лідера, здатного контролювати і управляти процесом глобалізації. Саме цією логікою була самоактуалізована американська гегемонія.

Ця гегемонія має такі ключові аспекти:

• демократизація і модернізація глобальної периферії;
• перегляд ролі колективної безпеки кінця XX ст.;
• диференційована політика стосовно низки регіонів і, насамперед, арабського близькосхідного, Старої Європи, Молодої Європи і, можливо, Росії;
• і останній за ліком, але далеко не за значущістю, - енергетичний аспект.

На початку ХХI ст. усе чіткіше починає вибудовуватися так званий глобальний стратегічний дизайн основних ризиків і загроз для сучасного людства, який можна зобразити у вигляді трикутника: терористичні мережі, світова фінансова система і глобальна енергетика.

Якщо перший його кут прямо загрожує людському життю і пов'язаний із безпосереднім неконтрольованим силовим його руйнуванням, другий - таїть у собі небезпеку, опосередковану світовими фінансовими кризами, то третій - ставить під загрозу розвиток глобальної економіки.

Система біполярної енергетики, яка проіснувала з 1973 року аж до операції "Шок і трепет" в Іраку, довела свою нездатність вирішувати завдання "нового століття", в тому числі і по забезпеченню енергетичної безпеки.

Поява такої організації як ОПЕК у вересні 1960 року стала ключовим моментом в історії розвитку енергобіполярності світової енергетики. За спільною політикою регулювання світового рівня нафтодобування і встановлення прийнятних для виробника цін на нафту, наповнення бюджетних коштів і частки ВВП країн - членів картелю - стояли цілком приватні розрахунки власного фінансового збагачення нафтової і, насамперед, арабської еліти. Надприбутки від ведення нафтобізнесу не вирішили ані завдань створення в арабському світі суспільства високих соціальних гарантій, ані побудови в країнах ОПЕК сучасної високорентабельної економіки. Величезні нафтофінансові потоки використовувалися для підтримки корупційних режимів і або негласного, або неконтрольованого кредитування терористичних організацій.

Енергетична криза 1973 року, крім неефективності нафтоенергетичного фокусування на ОПЕК, наочно продемонструвала на прикладі найгострішої стагнації світової економіки необхідність критичного перегляду правил такого статус-кво арабського світу на ринку нафти. Він був необхідний, щоб у результаті зміни правил гри з'явився єдиний актор геоенергетики, здатний взяти на себе не лише весь обсяг обов'язків по стабілізації нафторинку, а й однаковою мірою - стати володарем повноважень гегемона в цій сфері. І лише через 30 років внаслідок американської реконструкції постсаддамівського Іраку цей критичний перегляд став приносити свої перші плоди. ОПЕК, вимушено втрачаючи Ірак, перестає бути світовим полюсом геоенергетики. Враховуючи подібну динаміку, керівництво ОПЕК намагається втримати у себе полюс впливу і йде на всілякі контакти з іншими геоенергетичними макрогравцями, наприклад, з Росією. Однак і в цьому напрямі їхні плани в більшості випадків вже контролюються новим енергогегемоном - США.

Принцип необхідності глобальної стабільності працює проти нафтового картелю. Зацікавленість ОПЕК у збереженні своєї макроділянки ринку збуту нафти в країнах зі стабільною економікою вступає в суперечність із втратою ОПЕК авторитету актора, здатного створити світову стабільність на ринку нафти.

Енергомонополія ОПЕК в останню чверть ХХ століття зазнає девальвації з ефектом "відкату". Реакцією Заходу на таку монополію ще в середині 70-х стало створення Міжнародного енергетичного агентства з кризового реагування. Сьогодні можливості Заходу в особі США цим не обмежуються. Мова вже не йде лише про кризове реагування, диверсифікації енергоджерел тощо. Енергетична багатополярність перестає бути стратегічною логікою довготривалого проектування геоенергетики ХХI століття. На зміну їй іде модель однополярного енергодомінувания превентивної енергодипломатії та енергогегемонії - комплексу заходів безпеки з мінімізації енергетичних загроз і ризиків.

Так, на світовий політичний порядок дня виходить силове, військово-політичне підкріплення геоенергетики. Це пов'язано з охороною трубопровідної логістики, енерготерміналів, морських портів і проходів, які можуть стати ціллю атак несистемних гравців терористичного гатунку. Енергокомунікаційна мережа охоплює сьогодні весь світ і стала транслокальною. Охорона цієї "кровоносної системи" глобальної економіки стає не менш важливим завданням, ніж забезпечення обороноздатності держави.

Очевидно, ОПЕК доведеться відмовитися від претензій на глобальний масштаб контролю над ринком нафти, кардинально переглянути свої стратегічні відносини з нафтовими макрогравцями (США, Росією). Потрібно враховувати той факт, що Росія навряд чи піде на спільну гру з пост-ірак-ським ОПЕК у справі енергетичного фрондування США.

Перспективним може виявитися енергетичне партнерство між США і Росією. Тоді проблема енергоконтролю над Каспійським регіоном імовірно виявиться чинником конструктивного контакту російської і американської енергодипломатії. Замість технологій "економічного виснажування" противника, Сполучені Штати можуть піти на розподіл контролю над каспійськими вуглеводнями з іншими енергоакторами і, передусім, з Росією. У цьому для США є свій резон - це розвиток середньострокового глобального енергосценарію без макрокриз з гарантіями безпеки розвитку газо- і нафтобізнесу на період (як мінімум) повної реконструкції Іраку. Втягування США в економічні змагання з основними енер-го-грав-ця-ми не відповідатиме американським інтересам, які зосереджені на утвердженні ролі Вашингтона як менеджера світової енергетичної безпеки.

Таким чином, сьогодні, після фактично сорокарічної монополії ОПЕК, на зміну біполярній енергетиці приходить новий енергетичний порядок. Його структура залежатиме від конфігурацій її основних гравців. Передусім це конфігурація-мінімум: США - Ірак і Саудівська Аравія, а також її розширені варіанти з включенням Каспійського регіону і Росії.

Для українських перспектив участі у постіракській геоенергетиці розкладка цих конфігурацій має принципове значення. Від того, якою буде роль Росії в новому енергетичному порядку, залежать наголоси в українській енерготранзитній політиці. Тут важливо використати механізм медіаторності, тобто чутливого реагування на ко-н'юн-кту-ру глобального енергетичного дизайну, що змінюється. Входження Росії в клуб основних нафтогравців світу (США, Саудівської Аравії, Іраку) означатиме для України орієнтацію її нафтотранзитної системи переважно на російські нафтопотоки. Але якщо гра Росії на світовому ринку нафти буде блокуватися Сполученими Штатами, тоді актуальним виявиться "південний" каспійський варіант.

Потрібно враховувати також і той факт, що Україна у світовому геоенергетичному рейтингу посідає принципову енерготранзитну позицію, яка, незважаючи на дефіцит власних джерел нафти і газу, потенційно може дати країні довгострокові стратегічні гарантії енергобезпеки. Реалістичність забезпечення цих гарантій залежить насамперед від геополітичного позиціонування України як держави другої хвилі розширення Молодої Європи. Сьогодні це відбувається вже не стільки на фоні російсько-української енергокооперації, скільки в перспективі енерготранзитної співпраці з Польщею. Польща ж сьогодні успішно закріплює за собою геополітичні позиції в постіракському світі завдяки реальному входженню в британсько-американську коаліцію і стає центром кристалізації молодоєвропейського сектору ЄС.

За вдалого вибудовування геоенергетичної схеми Великої Європи за Україною і Польщею закріпляються стратегічний статус енерготранзитного лімітрофа між енергодонорами ЄС - Росією і Центральною Азією, з одного боку, і енергоспоживачами - Старою Європою - з іншого. А це вже не що інше, як фактична євроінтеграційна включеність України.